Екскурсія "Ні, цю війну не забудемо ніколи"

Матеріали та експонати екскурсії розміщено по локаціях: кабінетах, реакреаційних приміщеннях. Це дає змогу здійснити подорож коридорами школи,дізнаючись щоразу цікаві факти.

/Files/images/2019-2020_vih_robota/muzey_n_tsyu_vynu_ne_zabudemo_nkoli/Слайд5.JPG

Переходимо до серця музею - експозиції "Ніхто не забутий, ніщо не забуто". Стенд присвячений випускникам 1941 року. Ви бачите випускне фото,. на якому щасливі обличчя, а поруч - чорну траурну рамку, адже усі хлопці-випускники 1941 року стали на захист рідної країни, і не всі вони повернулися живими. Леонід Куліч, Віктор Лимар, Борис Ципенко, Володимир Балик, Юрій Соколінський, Володимир Септушенко та Володимир Солошенко загинули на фронтах війни.«к зіницю ока, берегти»

/Files/images/2019-2020_vih_robota/muzey_n_tsyu_vynu_ne_zabudemo_nkoli/Слайд6.JPG

«І живуть у пам’яті народу

Його вірні дочки і сини,

Ті, що не вернулися з походів

Грізної, великої війни.

Їх життя, їх помисли високі,

Котрим не судилось розцвісти,

Закликають мир ясний і спокій,

Як зіницю ока, берегти»

Починаючи із 1950-х років учні гімназії збирали матеріали про бойовий подвиг 252 дивізії, про життя та діяльність капітана-підводника Івана Фісановича, силами учнів були зібрані експонати, окремі з яких представлено в експозиції: каска, патронташ, гільзи, планшет, прапор дивізії. Цікаво також переглянути картонні рукописні альбоми – саме у такій формі радянські школярі у 60-80-х роках презентували свої дослідницькі проекти.

/Files/images/2019-2020_vih_robota/muzey_n_tsyu_vynu_ne_zabudemo_nkoli/Слайд7.JPG

А тепер час перейти до іншої локації. Ці залізні сходи є історичною пам’яткою. Багато людей підіймалося цими сходами. У 1941 році спочатку – радянські майстри, адже під час війни на території школи була ремонтна майстерня, яка згодом евакуювалась. «…у дворі довго ще були розкидані дерев’яні ящики, потім їх розхапали на паливо. Довго ще іржавіли металеві мотори, гусениці від танків…» А потім на ці сходи ступили німці – «Тепер (під час окупації Харкова) у приміщенні гімназії був німецький госпіталь, прохід на територію заколотили дошками. У дворі гуляли легкопоранені. Ті, у кого в гипсі нога, рука. Деяких вивозили на повітря прямо в ліжках на колесищах». У колишніх класах школи розмістили ліжка для поранених солдатів, а на першому поверсі була стайня.

/Files/images/2019-2020_vih_robota/muzey_n_tsyu_vynu_ne_zabudemo_nkoli/Слайд8.JPG

Про це ми дізнаємось із спогадів видатної учениці гімназії Гурченко Людмили Марківни, народної артистки СРСР, Почесного громадянина міста Харкова, випускниці 1953 року. Кабінет №1 – нині кабінет інформатики, а колись давно – кабінет російської мови, у якому Клавдія Аронівна навчала балакучу Люсю, що дуже любила сміятися й танцювати. Сміялася, незважаючи на те, що у її дитинстві була війна. Згодом, ставши відомою артисткою, Людмила Гурченко напише книгу «Аплодисменти», у якій згадає й часи війни. Цю книгу із захватом читатимуть школярі й дорослі 20-того століття. Почитаємо її і ми.

«24 октября 1941 года в Харьков вошли немцы. В городе как будто все вымерло. Только по булыжной мостовой Клочковской улицы шли немецкие войска, ехали машины, танки, орудия. Не было ни выстрелов, ни шума. Жители группками осторожно спускались вниз по Клочковской, чтобы поближе разглядеть: какие же они, немцы?

"Немцы шли, ехали молча. Никакой радости, никакого ликования по поводу взятия крупного города не было. Все холодно, четко, равнодушно.»

«Главным местом всех событий в городе был наш Благовещенский базар. Здесь немцы вешали, здесь устраивали «показательные» казни, расстрелы».

«Тогда мне было шесть лет. Я все впитывала и ничего не забыла. Я даже разучилась плакать. На это не было сил. Тогда я росла и взрослела не по дням, а по часам.»

/Files/images/2019-2020_vih_robota/muzey_n_tsyu_vynu_ne_zabudemo_nkoli/Слайд9.JPG

Настав час перейти до іншої локації. У шкільному прес-центрі оглянемо експозицію, створену до 70-річчя Перемоги. На стендах ми бачимо фотоматеріали з музейних фондів - фотокопії карток часів Другої світової війни та повоєнних років. А також фотокопії документів: орденські книжки, довідки про поранення та про поховання й збереження могили, довідки про постановку на військовий облік та зняття з нього, копії посвідчень, книжки червоноармійця Назаренка Андрія, приписне свідоцтво Алешка Юрія, повідомлення про зникнення безвісти та похоронка. Знайшлося в експозиції місце й жінкам-дружинам воїнів, а також листам із фронта.

/Files/images/2019-2020_vih_robota/muzey_n_tsyu_vynu_ne_zabudemo_nkoli/Слайд10.JPG

Наступна локація – 1-й поверх. Випускник гімназії 1941 року Кучер Олександр Омелянович народився у Харкові у 1923 році, закінчив школу №6 у 1941 році та одразу пішов на фронт, і захищав рідну землю аж до закінчення ІІ світової війни. Спочатку навчався у Київській школі пілотів, потім у Іркутській школі автомеханіків. З березня 1943 і до кінця війни він – авіамеханік, повітряний стрілець. Воював у складі 2-ї авіадивізії особливого призначення, дійшов до Берліна, був нагороджений численними медалями та орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.

У 1970 році під час зустрічі випускників з нагоди святкування 100-річя школи №6 Олександр Кучер подарував шкільному музею прапор, з яким пройшов усю війну. На полотні викарбували напис : «6 с.ш. в день столетия от комсомольцев выпуска 1941г.» Після війни Олександр Кучер став відомим істориком, професором Харківського університету.

/Files/images/2019-2020_vih_robota/muzey_n_tsyu_vynu_ne_zabudemo_nkoli/Слайд11.JPG

На Федюнинских холмах – тишина.

Над Малаховым курганом – сны.

Будто не было войны, но война

похоронена на дне тишины.

И казалось бы, всему вышел срок,

столько лет менялась в море вода.

А как выйдешь, как шагнешь за порог –

и от маков не уйти никуда.

Маки, маки, красные маки —

горькая память земли.

Неужели вам снятся атаки,

неужели вам снятся атаки

тех, кто с этих холмов не пришли?

Ці віршовані рядки, покладені на музику Юрія Антонова, стали відомою піснею. А написав ці слова Григорій Поженян, випускник школи №6 1939року. Одразу по закінченні школи був призваний на Чорноморський флот. Воювати розпочав у перший день війни в особливому диверсійному загоні. Брав участь у обороні Одеси. Має нагороди – медалі «За бойові заслуги», «За оборону Одеси», «За оборону Севастополя» та інші. Двічі представлявся до нагородження званням героя Радянського союзу.

На початку війни, в 1941 році, коли Одеса вмирала не тільки від жорстоких боїв, але і від спраги, група з 13 моряків-десантників отримала завдання захопити у німців насосну станцію і пустити в місто прісну воду хоча б на кілька годин. На це завдання йшли добровольці, тому що повернутися назад шансів не було. Одеса отримала воду. Розвідники загинули. А на будинку по вулиці Пастера, де вони перебували недовгий час, після війни встановили меморіальну дошку з їх іменами ... Про існування меморіальної дошки самому собі Григорій Поженян дізнався випадково: він, уже відомий поет, сценарист, працював на Одеській кіностудії над зйомками фільму «Спрага», от тоді мешканці Одеси й показали йому дошку.

Про свої героїчні вчинки поет згадував неохоче. В одному з інтерв’ю газеті «Факти» на питання «Чи не відчували ви страху на війні?» Григорій Олександрович сказав: «Мені завжди було страшно на війні: і під Одесою, і під Севастополем, і в десантах в Новоросійськ і Ельтиген. Ночами, якщо не ходив у розвідку, я мріяв про поранення… Але це ночами. Вранці я прокидався і вставав для всіх непорушним. Я залишився жити, але не зміг змиритися зі смертями своїх друзів. Не зміг, не захотів змиритися - і став поетом».

/Files/images/2019-2020_vih_robota/muzey_n_tsyu_vynu_ne_zabudemo_nkoli/Слайд12.JPG

«Ні, цю війну не забудем ніколи», - говорили ми не так давно, маючи на увазі Другу світову війну. Але настав 2014 рік. Знову чорні хмари заступили Україну. І, відчуваючи відповідальність за долю й майбутнє своїх дітей, родини, міста, країни, стали воїни на захист Батьківщини. Учні нашої гімназії беруть участь у підтримці воїнів, ми співпрацюємо із волонтерами харківського військового шпиталю (за кошти, зібрані в рамках благодійних акцій, були придбані медикаменти для військових). На знак подяки військові передали нам прапори, які ви бачите на слайді.

/Files/images/2019-2020_vih_robota/muzey_n_tsyu_vynu_ne_zabudemo_nkoli/Слайд13.JPG

Остання локація – конференцзала. Саме тут ми підводимо підсумки екскурсії та спочатку дізнаємося, хто був найуважнішим:

- Чи запам’ятали ви хто із відомих випускників гімназії пережив окупацію Харкова?

- Що в спогадах Людмили Гурченко вразило вас найбільше?

- Як Григорій Поженян відповів на питання, чи не страшно йому на війні?

- Ким був під час другої світової Олександр Кучер?

- Що знаходилось у приміщенні школи в роки окупації?

На слайді перед вами поштові листи - трикутники. Подібні листи, але уже до захисників України, які знаходяться у зоні ООС, можете створити і ви. Напишіть декілька щирих слів підтримки сучасним воїнам-захисникам, згорніть у формі трикутника. Ці листи ми передамо їм.

/Files/images/2019-2020_vih_robota/muzey_n_tsyu_vynu_ne_zabudemo_nkoli/Слайд14.JPG

Кiлькiсть переглядiв: 96